Читать книгу Жінкам на кораблі не місце онлайн


Саме закінчувався четвертий місяць мого корабельного життя і так я тобі написав. І як у всьому, що мої думки залишали на папері, правди в тому десь на половину.


Глава 1. «Політ під три чорти». Вересень 


Вибач, по-хорошому починати треба було б не з моменту, коли прийшло в голову перенести на папір пережите на кораблі, а коли остаточно прийняв рішення сюди повернутись – дев’ятнадцятого Вересня дві тисячі двадцять другого року. Не те щоб навіть вирішив, холодна реальність у вигляді сто двадцяти чотирьох доларів, сорока чотирьох центів на рахунку визначала моє майбутнє на наступні півроку.

Залізна спинка стільця в залі очікування Софійського аеропорту приємним холодком віддається в спині, відволікаючи від наростаючих нападів обсесивних думок про з останнього контракту гроші, що магічним чином розтанули за два місяці навколосвітки .  Невже я так і буду шість місяців повільно гнити на кораблі, аби два місяці жити як хочу? І це ще поталанило: дехто повільно гниє і без двох місяців свободи на рік.

Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним світлом напис «Sofia-London/LHR BA893» і відчуваю, як тривога холодними пальцями повільно стискає горло.

Чомусь тривога пахне  вологим кабінетом математики, який зранку шкільна прибиральниця за свою нещасну мінімалку ретельно натерла таємничою білою сумішшю з несумсним із життям відсотком хлорки. Так ось що це – запах хлорки і безнадійно втраченого часу. За стільки років майже й забув про нього. Поки не потрапив на корабель.  Памʼятаю, у період безкінечного поглинання книг я десь прочитав (здається, в «Солярисі» Станіслава Лема), що ми насправді не шукаємо нічого нового, а лише тягнемось до відображення того, з чого почали. І не так важливо, подобається це відображення чи ні.

 Один із пасажирів підходить до фортепіано в центрі залу очікування і починає перебирати по клавішах. Щось доволі знайоме. Грає він не дуже вміло, згадуючи потрібну ноту за долю секунди до того, як натисне відповідну клавішу. Потрохи обривиста мелодія набирає знайомих обрисів, наче вишкрябана щіточкою археолога з полону піску, глини і мільйонів років істота, що жила, любила і вмирала задовго до створення фортепіано, нот і хоч чогось, схожого на музику.   Ноктюрн номер дев’ять Шопена.  За десятки безсонних робочих ночей там, у попередньому житті, я прослухав її незліченну кількість разів.